Преса

ФАРАОНИ НА ФАНЕРІ


Віталій Жежера
Як сказано в «Слові о полку Ігоревім», «години обратиша»: Віталій Малахов поставив Олексу Коломійця! Років п’ятнадцять — двадцять тому це звучало б як найнеймовірніший анекдот. Тихий нонконформіст, Малахов ухитрився поставити за радянських часів з радянських авторів лише Коротича, та й то так (нате й одчепіться), що, здається, сам Коротич почервонів, і то не в сенсі політичному, а суто морально. І ось — Коломієць, явний радянський лубок, колись скажено популярний, але застарілий ще до «перестройки». Втім, після постановки Малаховим кілька років тому «В степах України» Корнійчука нинішній його вибір вже не здається дивним. Бо вимальовується ніби певний мотив у репертуарі режисера. Назвіть цей мотив «ретро» чи новим нонконформізмом: ставитиму те, що, як колись казали, небажано. Бо (нібито) не про і не для нашого сучасника.

Отже, прем’єра пахла інтригою. Ввижалися газетні заголовки: «Малахов оживив мумію!» Нащо він це зробив? Всякого думалось. А раптом Малахов, дитя київського передмістя, хоче лише похохмити над незрозумілими йому сільськими дядьками? За городянином Марксом: ідіотизм сільського життя. Навіть не за дядьків незручно, а за Малахова: навіщо розумному чоловікові так дешево обманюватися? А якщо він справді хоче воскресити ту наївну радість, що її давали колись «Фараони» публіці, то чи не легковажно це? Бо де та публіка?
Але, як завжди у Малахова, мета була зовсім третя, несподівана, і шлях до неї — складніший, аніж, здавалося б, дозволяє п’єса.
По-перше, режисер та актори навіть не намагаються повторити той, забутий, здрібнений і спрофанований нині, а колись живий і живописний, стиль народної комедії, стиль, що дозволяв, скажімо, Миколі Яковченку саме у «Фараонах» грати одну з найзворушливіших своїх ролей.
Ні, вони не намагаються нічого повторити, бо знають — неможливо. Але при тому й анітрохи не осучаснюють п’єсу, нічого не скорочують, все залишають, як було — навіть репліки про «ворота в комунізм» та інші прикметні прибамбаси хрущовської епохи.

Господи, але що і як можна в такому разі грати?

А грають от що: грають людей, котрі дивовижним чином потрапили в епоху, не таку вже й віддалену, але настільки забуту, що її культурно-побутові реалії перестали бути доступними. Як на Марсі. Або в музеї. Художник Антон Лобанов зробив ці реалії відверто фанерними: соняшники, глечики, навіть чарки й вареники на закуску — все на фанері. Корова — і та фанерна, і доять її, маніпулюючи хвостом, як колись пожежники — ручкою брандспойта.

Обережно спитаємо себе ще раз: це не насмішка над нашою, і без того осміяною, старою (дядьківською) культурою? Не поспішаймо з відповіддю. Звернімо увагу на одну важливу й прикметну річ, котра у виставі не фанерна, а жива. Це — знаменита «Пісня про рушник». Вона була, здається, завжди (й лунала, між іншим, ще у тих, давніх «Фараонах»). І тепер є. І всі персонажі співають її, як і годиться за п’єсою, власними голосами. І, мусимо визнати, співають без жодної хохми, душевно, старанно, по-старовинному, хоч, можливо, роблять це так само невміло, як би їм довелося доїти справжню корову

Музику до вистави (окрім, звісно, тієї самої пісні) скомпонував Іван Небесний. Не будучи знавцем музичних матерій, допускаю, що тут теж є гра з глобальною фанерністю.

Ось ми й прийшли до суті: ця вистава — про нас, які ми тепер у нашому світі химерних реалій, де є ніби силуети предметів і понять, нібито знайомих, навіть нібито священних — але ними вже ніхто не вміє користуватися. Майже ніхто. Майже не вміє. Показано це безжально, печально і точно.

Але Малахов не був би собою, як би констатував тільки це. У Коломійця, як відомо, п’єса, побудована на тому, що персонажам усе приснилось: ніби жінки помінялися соціальними ролями з чоловіками. І ця ситуація використана у виставі майже так само, як у знаменитій малаховській (недавно зіграній востаннє) «Ночі чудес»: персонажі аж надто спокушаються можливістю пожити «іншим життям». І коли (за Коломійцем) їм таки доводиться прокидатися — ти, глядач, не хочеш цього пробудження, бо це таки драма, бо «інше життя» скінчилось, а наяву — буденність, і начальницькі галіфе на тому, на кому вони й були ще за часів юності Коломійця.

Мені навіть здалося, хоч це й смішно, що у виставі проживається дуже конкретний відрізок наших снів і реалій: від ейфорії грудня 1991-го — десь до літа 1994-го, коли всі ми розчаровано прокинулись, а Олекса Федотович Коломієць помер.

Пригадується й ще одна річ, давніша: колись Малахов жив у Дарниці, на набережній, де поспіль стоять три високі будинки, на даху кожного колись красувалося по фанерному слову: ЛЕНІН, ПАРТІЯ, НАРОД. Слова було видно на той бік Дніпра. Малахов жив у домі під словом НАРОД.

...А от що є ще живого у виставі, окрім пісні, так це артисти: на сцені ціла купа акторських дітей, а в основних ролях Світлана Бойко, Галя Ткач, Марія Рутковська, Мирослав Павличенко, Сергій Сипливий, Олександр Данильченко, Андрій Пархоменко, Федір Ольховський. Останній (у ролі Тарана) дивує несподіваним драматизмом — це якраз йому все наснилося.

Джерело: Столичні новини

Перейти в список статей