Преса

Віталій МАЛАХОВ: “Шекспір грав, не міняючи декорацій”


Євген АЛЬОШИН

Художній керівник академічного Театру на Подолі переконаний, що економічна криза не стане на заваді справжньому мистецтву

Інформаційні повідомлення сьогодні присвячені тяжкій економічній ситуації, в якій опинилася Україна. Політики, економісти озвучують власні сценарії розвитку ситуації. Як правило, один песимістичніший за інший. Схоже, “люди від політики” не в змозі запропонувати дієві рішення виходу з ситуації. Тож “Хрещатик” вирішив запитати “людину від мистецтва”, народного артиста України, лауреата премії імені Тараса Шевченка, художнього керівника академічного “Театру на Подолі” Віталія Малахова.


— Ви — один із авторитетних театральних діячів нашої країни. Глядачів, котрі переглянули ваші спектаклі, мільйони, як, на вашу думку, криза позначається на стані українського театру?
— Ситуація така — всі виголошують: криза, криза, криза, а толком ніхто не знає, що під цим мають на увазі, про яку кризу йдеться.

— Мабуть, про фінансову...
— Це теж запитання непросте. Я не можу сказати, що і до кризи театри жили дуже широко. В усякому разі, наш театр щедро ніколи не фінансували. Навіть діставши звання академічного, ми залишилися без відповідних надбавок — на наше “щастя” в той момент закінчилася дія відповідного положення.

— А кошти на нові постановки?
— Я завжди повторюю: з того моменту, коли ми вступили у фазу розвиненого або недорозвиненого капіталізму, до цього (до відсутності державного фінансування) потрібно було бути готовим. Тому для мене і для нашого колективу це не було несподіванкою. Поняття — держава повинна — це пострадянський анахронізм. Насправді держава нічого не повинна. У всьому світі держава фінансує зазвичай два-три театри. Національний, наприклад, або Королівський. А решта театрів отримують гроші від проектів. Влада виділяє гранти на постановки, що впливають на ідеологію, — про великих співвітчизників, про історичні події. Інші спектаклі ставте самі й заробляйте на них гроші. Ми до цієї ситуації були готові. Продовжуватимемо працювати, шукатимемо варіанти. Зрештою, Шекспір грав, не міняючи декорацій, і якось таки грав. Виноситимемо напис: “Ліс поблизу замку”, Гамлет і Офелія виходитимуть у тренувальних костюмах. Це поганий театр, коли глядач захоплюється костюмами і реквізитом, а не грою акторів. У театрі Франка за радянських часів була історія, коли розкривалася завіса і лунали оплески. Я вважаю, що для нормального режисера це ганьба. Ви можете собі уявити — відкривається завіса і одразу все зрозуміло — і драматургію, і ідею спектаклю. Можна закривати завісу і розходитися. З приводу кризи можу сказати одне — виживатимуть найкращі.

— Нещодавно зустрів у пресі думку, що зростання долара позитивно позначається на національному книговиданні — імпортна продукція дорожчає і втрачає конкурентоспроможність. Чи можна цю ситуацію проектувати на театр, адже основним конкурентом тут завжди були і раніше недешеві російські антрепризи?

— Проектувати можна, однак це не зовсім правильно. Цим не можна пишатися. Не можна пишатися тим, що тепер купуватимуть наші книжки або дивитимуться наші спектаклі тому, що вони дешевші. Потрібно, щоб і читач, і глядач вибирав нас тому, що ми кращі. А антреприза — хай вона буде. У Жовтневий палац періодично привозять відомих акторів. Один із них, наприклад, читає з аркуша текст Воланда. І я дуже цьому радий, тому що потім люди приходять до нас у театр і захоплюються вже самим фактом того, що на сцені ще й грають. Хай привозять. Адже глядач не дурень, він розбереться, що до чого.


Думаю, що криза має свій позитив у тому, що знищить певну кількість “нахлібників”. Останнім часом багато що знаходило подвійну, потрійну ціну через дівчаток, тих, що подавали чай, спічрайтерів, іміджмейкерів і інших. Для того, щоб переговорити з директором якої-небудь фірми про спонсорство, ти повинен був пройти величезну кількість посередників, які вирішували питання “доступу до тіла”. Нині їх усіх звільнять, і процес полегшиться. Я думаю, що все почне поступово знаходити свою ціну і свою вартість. Чи важко це? Дуже важко! Тим паче, що інколи під гребінку потрапляють і гідні. Але в цілому — система позбувається тих, кого потрібно було позбутися. Це важкий і хворобливий очисний процес.


Мене, відверто кажучи, більше бентежить метушня на вищих рівнях влади. Нині було б добре заспокоїтися, окреслити реальні перспективи розвитку й починати поступово втілювати їх у життя. Тому що планувати розвиток культури після того, коли це все закінчиться, безґлуздо — буде пізно. Не можна застигати на місці, треба діяти, треба працювати на майбутнє.

— У вас є конкретні ідеї?
— Так, як казали в Одесі, “їх є у мене”. Нині я працюю над реалізацією свого давнього проекту. Він полягає в тому, щоб запрошувати іноземних режисерів для постановок за п’єсами зарубіжних авторів у виконанні українських акторів. Уже давно немає нової театральної ідеї. Таких, які були в Станіславського, Мейєрхольда, Брехта. На мою думку, вона народиться лише на перетині різних театральних культур. А для цього потрібне спілкування не на рівні гастролей, коли нам показують чудовий театр, коли ми можемо його оцінювати лише на рівні оболонки. А ось якби відомі режисери, художники, композитори щось у нас ставили, була б зовсім інша річ. Це корисно. Як корисно, наприклад, симфонічному оркестру час від часу попрацювати з іншим диригентом. З його незвичною манерою, яка загострює погляд музикантів, змушує їх поглянути на звичні твори по-іншому.


І ще один важливий момент. Щоб привезти в Україну, наприклад, театр Стуруа, потрібно багато грошей — тисяч двісті доларів, щоб поставили в нас три спектаклі. І побачать їх тисячі три глядачів. Якщо ж запросити сюди Стуруа, щоб зробив виставу, це і дешевше обійдеться у кілька разів, і глядачів буде значно більше. Такий досвід уже є, але це поодинокі випадки. А хотілося б рухатися в цьому напрямку цілеспрямовано.

— Ви плануєте реалізувати цей проект у своєму театрі?
— Ми не зовсім готові, для цього потрібний вільний майданчик, пристосований для таких експериментів. Нині разом із головою Подільської райдержадміністрації Євгеном Романенком вивчаємо можливості створення такого сценічного майданчика в історичному серці міста.

— Як тісно Театр на Подолі співпрацює з подільською владою?
— Мені дуже імпонує молодість Романенка. Це означає, що в його душі не все ще перегоріло, і він думає не про те, як би дожити до пенсії, а хоче щось робити, змінити, створювати. Не завжди все відбувається гладенько. Та я вважаю, що будь-яка дія, рух значно кращі за спокій, застій, які є синонімами смерті. А помилки... Не помиляється той, хто нічого не робить. Невдоволені ж завжди будуть. Я переконаний, що нині за підтримки Подільської райадміністрації можна почати дуже масштабний проект. Я не говорю про світовий масштаб, але хоча б для Європи відкрити Київ, Україну, а для українців — нові грані європейської культури.


Тим паче, що культурні традиції в Подолу дуже давні. Зауважте, відсотків дев’яносто митців живуть на Подолі, а решта про це мріє. Культура — один із небагатьох феноменів, які об’єднують народи. За всіх наших газових та інших конфліктів з тією ж таки Росією на рівні мистецтва жодних проблем немає. У зв’язку з цим у нас виник проект, що вже дістав підтримку ЮНЕСКО, з робочою назвою “Київ — територія світу”. Суть у тому, щоб зібрати тут акторів з країн, що конфліктують, — США та Іраку, Грузії та Абхазії, Сербії, Косова, і поставити, скажімо, “Лісову пісню” Лесі Українки.


Я думаю, що Київ для цього дуже відповідне місто, а Поділ дуже відповідний район. Багато моїх друзів кажуть: Москва — місто для бізнесу, а Київ — місто для життя. Традиції, енергетика вулиць, енергетика взаємин. Той же Романенко, який, до слова, підтримує багато наших проектів, народився і виріс на Подолі. Це начебто нічого не означає, але це означає дуже багато, коли ми говоримо про таке місце. Спробуйте знайти хоч одного українського історичного діяча, чия нога ніколи не ступала Подолом, — Кий, Ольга, Володимир, Ярослав, Сагайдачний, Могила, Сковорода, Купрін, Булгаков. Розумієте, про що я кажу? Тому я упевнений, що ця земля якнайліпше підходить для таких проектів. Замок Річарда, Андріївський узвіз, Гостинний двір — в жодному районі Києва немає таких потенційно потужних майданчиків для проведення акцій, про які ми з вами говорили.


І повертаючись на початок нашої розмови, хочу сказати, що під час кризи потрібно менше говорити про неї, а більше працювати. Тоді вона і закінчиться швидше і мине непомітніше. Як сказав один із персонажів якогось американського бойовика, “у мене немає часу стікати кров’ю”.

Джерело: Хрещатик 11 березня 2009 року, середа

Перейти в список статей